За мотивами Є. Баратинського
ЗАПУСТІННЯ
Відвідав я привабливий покров,
та не у дні цілющого розмаю,
коли зеленими гілками зазиває
та манить подорожнього ізнов,
своїм буяючи цвітінням
та ароматом ніжних квітів
на буйнокрилім чистім вітті.
А я прийшов у запустіння.
Узимку. В наготі стояли дерева?
та якось непривітливо чорніли;
земля тверда, застуджена трава
і мертве листя потривожено шуміло;
морозний запах серед віття вирував,
все стомлене навколо. Сон. Чекання…
Та не весняної краси я там шукав,
а днів минулих спогадання.
Задумливий сповільнено ішов
із юних літ знайомими стежками,
але не всі побачу їх ізнов,
бо все ретельно перемелено роками.
Дороги стихлі мандрівник проторував,
прийшовши в сад цей заповітний –
і дум, і мрій моїх леліятель привітний!
І плесо річки я знайоме там шукав,
чи хвиль, що рвуться вгору із заплав.
Там, мріялось, до мене в душу
повернуться видіння давнини…
Дарма! Полишені без нагляду й опіки,
колишні думи витікли навіки
і русла поросли травою,
там щось живе у стані супокою;
раптово стежка загубилась піді мною,
немов хотів чогось, та вже його нема!
Ось бачу знову слід, між дерева?ми
заплутаний, туман у вічність поглина...
Я глибину раптову міряю очами,
здивовано шукаю іншу путь.
Іду… Десь тут альтанка в тінь манила,
та лиш стовпи від неї ве?сну ждуть.
Де був місток, тепер вода змарніла,
і ти, верба піввікова,
величносильна – перевтомлена думками,
погрожуєш упасти під ногами…
колись же тінь твоя була, немов жива.
Що ж? Хай минуле пролетіло безупинно,
мов Елізей, приходить уві сні,
зачаруванням, схожим на орлине,
воно ще душу сповнює мені.
Не був ні думкою, ні серцем той байдужий,
хто, почуттям любові дужий,
примхливим учням напрям показав,
хто, слух торкнувши до втаємненого шуму
цих верб, степів, садів, в душі своїй плекав
до світу співчутливу думу.
Давно навкру?г про нього тихне слух,
і прах його взяла засмучена могила,
та щирий образ пам'ять полонила,
десь тут іще живе його доступний дух;
посеред мріяння й любові до природи,
його вбираю я вповні;
натхненням він хвилюється в мені,
та славити велить степи, долини, води.
Він переконливо пророчить нам країну,
де ми спадкуємо увічнену весну,
де руйнування
вже не буде –
неодмінно!..
В солодкій тіні саду чи заплав,
між невичерпних рік чи переправ
Я тінь,
святу для мене,
ще зустріну…